Наразі ще не подано жодної петиції

Історична довідка

Гостинна  та  привітна  подільська  земля  здавна  славилась  родючими  землями та  мальовничими  краєвидами.  Ця  давня  земля  землеробів  і  ремісників,  козаків  і  поетів, художників  і  вчених  була  відома світові  з  давніх  часів.  Ми – її  сини  і  дочки,  гордимося  героїчним  минулим  рідної  землі, лицарською  та  козацькою  славою,  боротьбою  за  волю  та  незалежність.
Шендерів  і  Потуш – наші  рідні  села  -  це  земля ,  де  ми  народилися,  де  знаходиться  наш  рідний  дім,  наша  школа,  кущ  калини і розлога  верба,  витопчена  стежина,   рідна  і  така  знайома  кожному  із  нас  природа...   Тут  знаходиться  код  сім’ї,  нашої  родини,  тут  витікає  джерело  нашої  духовності  та  наших  традицій.  Не  можна  бути  по – справжньому  щасливим,  забувши  свою  малу  батьківщину,  не  знаючи  її  історі.  Відстань  між  селами  становить  3 км.   Село  Шендерів – центр сільської  ради,  розташоване  за  25 км.  від районного  центру,  за  12 км.  від  залізничної станції  Вороновиця.  Сільраді  підпорядковане  село  Потуш.
  Шендерівська  сільська  рада  була  утворена  29 червня  1989  року.  На  території  двох  сіл  нараховується  234  двори,  населення – 373  чол.,  територія – 1754  га.
     Перша  згадка  про  поселення   людей  на  території  сучасного  села  Шендерів  датована  7 століттям.  Саме  в  той  час  при  впаданні  річки  Воронки   в  Південний  Буг  була  споруджена  слов’янська  фортеця,  яку  зруйнували монголо – татари.
      У  1385 – 1395 роках  литовський  князь  Вітовт  воює  із  Федором  Коріатовичем  і  перемігши, віддав  Шендерів  Герману  Дашкевичу. У 1505 році  Федір  Дашкевич  відновлює право  на  володіння  Шендеровим.
       Наші  предки  з  найдавніших  часів  працювали  на землі: орали  і  засівали  її  зерном  жита, пшениці, проса. Вони  приручали  худобу  і  використовували  її  як тягову  силу,  вони були  також  справними  рибалками та мисливцями.
        Лови  на  птицю  й  на  звіра  були  важливою  частиною  їх  прожитку. шкіру  та  хутра  йшли  на  одяг, використовувались  і  як  товар  у  торгівлі.
         З 13 століття  наш  край  увійшов  до  могутнього  Галицько - Волинського  князівства. Князь  Данило  Галицький  оборонив  рідну  землю  від  німецьких, угорських  та  польських  загарбників. Його  війська  тривалий  час  стримували  монголо – татар.   Напади  татар  на  Шендерів  відбувалися  впродовж  багатьох  років  ( з 1400 по 1569 ) .   Жителі  сіл  аби  захиститися  від  ворога  насипали  земляні  вали,  будували  перші  укріплення
                                     ... Тисячі  полчищ  турецьких
                                         попали  на  нашу  країну
                                         йшли  безустанну  й  кінця
                                         начебто  їм  не  було...
                                         Нищити  стали  поля  безсердечно
                                         людей  скрізь  ловили                        
                                         й  гнали  в  кайданах  тяжких      
                                         всіх  без  пощади  в  ясир              
                                         Інші  в  лісах  заховались
                                         Чи  десь  в  болотах  недоступних,                    
     Плачуть – ридають,  проте  
                                         кров’ю  стіка  не  один.  
                              ( з  поеми   Миколи  Гусовського   „Перемога  над   турками...”
     До  сьогоднішнього  дня  збереглися  розповіді  старожилів, які  передавалися  від  покоління  до  покоління, про  те  як  вирізали  татари  жителів  села  Потуш, зігнавши  їх  в  одне  місце  в  центрі  села. За  розповідями  старожилів  ще  довго  викопувалися  кістки  та  черепи  загиблих, коли  обробляли  землю. На  тому  місці  встановлений пам’ятний  хрест.
     У 1599 році  селом  Шендерів  заволодів  Степан  Кліщовський, а  через  15 років  у  1614 році вона  дісталася  одному  із  його синів.
      Важко  жилося  трудовому  селянству, яке  зносило  тягар  польського  володаря . Невпинно  зростали  податки  та  різні  збори.   Поміщики   мали  право  фізично  карати  селян .   Той,  хто  чинив  опір  панській  сваволі,  піддавалися  жорстоким   тортурам:  здирали  з  них  шкіру,   били  нагаями,  саджали  на  палі,   підвішували   на  гачок   за  ребро.    Селяни  не  мирилися   з  таким   становищем   піднімались   на  боротьбу.    Так,   у   1524  -  1596 рокахжитель   села   Шендерів  Дем’ян   Кучер   був  учасником   повстання   під проводом   Северина    Наливайка.
     У   добу   Хмельниччини   у   1648  році   на  території   нашого  краю   діяли   повстанські   загони.     У   полку   Данила     Нечая    воювали    сільські
козаки  з   села   Шендерів:   Януш    Харитон,    Поліщук   Хома   та   інші.
        У   1763   році   було     споруджено     дерев’яний      храм      Різдва  Пресвятої     Богородиці.        До   наших    днів   збереглися     документи,   які   свідчать   про   існування    храму   та  його   назву.      
         До   1832   році    в  селі   Потуш    існував   храм   святого   Іоанна    Богослова     в   1832  році     село     Потуш     було   приєднано    до   церковної   парафії    села    Шендерів .      Церква    в   селі    Потуш    була     розібрана    і   з її   будівельних    матеріалів   була   побудована    дзвіниця    в   селі    Шендерів, а  в  селі   Потуш  -  часовня.
          У    1867    році   в  селі   Шендерів    започатковано   церковно- приходську     школу,  яку  заснував   священник   Олександр    Левицький. Це   був     перший   навчальний    заклад   на  селі,    в якому  навчалися   діти   незаможніх    селян.
            За   спогадами    жителя   села    Шендерів    Поштара   Якова   Вікторовича,   1926 року   народження.
    Мій   дід   працював   церковним    старостою.    Дуже  часто  сварився  з   попом,   тому   що   піп   був   дуже    скупим   та   жадним    чоловіком.
           Дід   мій   мав    свою    сопілку,   бубен   і   грав   на  весіллях.    Бувало   на    церковних   дзвонах   мій   дід    видзвонював    польку.    За  це   його   піп  вигнав   з   посади   старости...    Свою   сопілку    дід   нікому   не  давав,  а   помираючи,  замурував  її  у   стіну   своєї   хати.
            За   розповідями   старожилів   церква   була  невеличка ,   але    дуже  красива.  25  травня   1972року    від    попадання   блискавки    церква    згоріла.
Будівельні   матеріали   із   згорілої   церкви   люди  рознесли  а  вцілілі    святині    було   передано   до   районного   музею.   До   сьогоднішніх    днів   зберігся    фундамент   згорілої    церкви.

Згоріла  церква  у  селі  від  грому.
                                   Вогонь  небесний   запалив   її,
                                   Йшли  косарі ,  натомлені, додому.
                                   Біду  пророкували   солов’ї.
                                  
                                   Поникло  все  тоді ,  затихло,                   
                                   Як   в  передгроззі  обрій  запалав.
                                    Вогнем  кривавим  небо  враз  заграло,   
                                    Грім   піднебесний  лихо   віщував.  
     
                                     Горіло  все.  Церковні  бані  впали...
                                     Вже  поїдав   вогонь  святі   хрести
                                     Надію  на  спасіння  люди  мали,
                                     Молили  Господа  її   спасти.
                                                                                
                                        Рознісся    вітром    попіл   той   зі  згару,
                                        Що   бурянами    вже   давно   поріс
                                        Люд   не    забув   прокляту   чорну  хмару,
                                        Під   крилами   страшними  поле   і   ліс.

                                        Шумлять   ясени,   знімаючи  втому,
                                        Не  чути   пташиного  більше  плачу.
                                        Хрест  дерев’яний  на  місці  святому
                                         Нагадує   всім  згаслу  свічу.         
                                                                    Микола   Василик
Це місце,  яке  височить  на  пагорбі  в  центрі  села -  є  святим     для   його  жителів   і  кожного  року  люди  збираються  сюди  на  свято  Пасхи.
Люди  мріють  про  відбудову  втраченого  храму.
     Як  свідчать  документи  на  1763  рік  населення   Потуша   та  Шендерова  було  чимале:  чоловіків – 633,  жінок- 657.
       Старе  приміщення  школи  добудовувалося    в   1948 році  методом народної   будови.    До  цього  було   дві  класні  кімнати,  не  вистачало  приміщення,  а  тому  діти  навчалися   у  дві  зміни.
         В  селі  Потуші   початкова   школа   була  заснована  в   1905  році   В  1945   році  в  ній  навчалося   90  учнів .      З   початком    індустріалізації    міст    молодь  все  більше   залишала    рідне   село ,    шукаючи   кращого   життя.     Спорожніло село,  в  1972  році    школа  була   закрита    по   причині  відсутності    учнів.
         В   селі   Шендерів    правління   колгоспу    вирішило   передати    просторе   приміщення,   яке  раніше   було   конторою    та  сільською   радою  для  школи.       
Навчальний    рік   у   новому   приміщенні   для  дітей  розпочався   в 1974  році.    У  серця  своїх  учнів  засівали  зерна  розумного,   доброго, вічного талановиті  та  мудрі  педагоги – наставники, яких  сьогодні  немає  поряд  з  нами,  вони  полинули  у  вічність:  Поліщук  Андрій  Харитонович,  Олімчук  Ніна  Семенівна,  Попадюк  Віра  Іванівна,  Данилишин  Микола  Григорович,  Зарицька  Тетяна  Петрівна,  Сомова  Ніна  Пилипівна,  Кудлай  Анатолій  Миколайович.  Світла  пам:ять,  шана  та  повага  залишаться  в  серцях  вдячних  вихованців  назавжди.  Багато  років  минуло  з  того  часу  і  школа  випустила  у  світ  не  одне  покоління  своїх  вихованців.  У  кожного  з  них  своя  життєва  дорога,  по різному  склалися  долі.  Але  найголовніше – не  розірвати  нитку,  яка  пов’язує  тебе  з  твоїм  дитинством  і  батьківською  домівкою. Саме  до  таких  вдячних  синів  отчого  краю, по - праву  можна  віднести  Помацького  Олександра  Федоровича,  який  завжди  піклується  про  добробут  рідного  села  та  школи.
    На   нашій    гостинній    землі   деякий  час   проживав    конструктор    першого літального   апарату     Олександр    Федорович   Можайський.
          У   1876  році   в  трьох    кілометрах    від   села  Шендерів    був    побудований    літній    маєток   відомого   конструктора.
            В     період    з  1869 – 1876   роки    Олександр    Можайський    періодично    проживає    в   маєтку      свого    племінника       у      Вороновиці          та   у   літньому   палаці   в   урочищі      Дубина.      Члени   гуртка    збирали   різноманітну    інформацію    про     життя      та   діяльність   О.    Ф.   Можайського.    Зібрані   гуртківцями   матеріали    свідчать,    що,   перш   ніж   будувати   літак ,   Можайський    довго    вивчав   політ   птаха,    проводив    численні   досліди   з   птахоподібними   моделями,      а   вже   згодом   збудував   повітряного   змія   на   якому   нераз   сам   підіймався   у   повітря.    Працювалося   йому   тут   легко.    Здавалося,   розкішна  природа  на  високому   березі   Південного   Бугу   поблизу  села   Потуші     сприяла   та   допомагала   винахіднику.    Можайський   любив    цю   землю.  Сьогодні можна лише здогадатися, де було основне  житлове  приміщення,  льох, чи  інші  будівлі.  Хоча  старий  сад  з  дуже  смачними  яблуками  і  грушами, як на  той  час, ще й  досі  приваблює  людей.   Його   польоти   на   повітряному   змії   стали   подією   величезного   значення.   Винахідник      впевнився,    що    тільки   нерухоме   крило    зможе   ство рити      настільки    підйомну   силу,   щоб    підняти   людину.
      Ці    польоти       стали   початком    освоєння    людиною   повітряного   простору   на   наукових   основах.    Ніхто   не   наважився      на   той    час   повторити    сміливі   досліди    Можайського.    
        Трійка     гарячих    коней    мчить     рівним    польовим    шляхом    вниз   по    схилу,    а   на   візку    стоїть    чоловік,    надійно    прив’язаний     до   великої    прямокутної     рами,    обтягнутої   зверху     міцним    полотном.
Наче    величезний   парус,     роздувається повітряний   змій.     Ще    хвилина ,     і   він   піднімається       в   повітря.     Людина    відчуває    радість    першого      польоту.      Вітер      свистить    у    вухах.    Десь    далеко    внизу   польовий    шлях   і     люди    які   зійшлися   з    навколишніх    сіл    подивитися   на   дивовижного    змія    і    людину,      яка     зважилася     піднятися      на     ньому   в   повітря.      Літак,    на    якому    Можайський    неодноразово    перелітав    через   Південний    Буг,   навіть   після   його   відїзду    з    України    ще   довго   зберігався    на   території   садиби,    де   мешкав    винахідник.       Він    міг    би    й   сьогодні   бути    окрасою     музею    авіації,     створеного    у    колишньому    палаці     Можайських.         Однак    після    революції,      знищуючи    все,     „що     паном    звалось”      чиясь   безжальна   рука    піднесла    сірника     й    до    аероплана.            У      вогні    згоріло    багато    книг,     документів,     зокрема,     чернеток   -     креслень,     виконаних    рукою     винахідника.     Те,   що    не     „злизав”      вогонь ,    розтяли    по     домівках    селяни.      Якусь     дещицю,     щоправда,     згодом      повернули.     Коли    у    1965        році        розпочали        створювати   музей,      хтось     приніс     портсигар       Можайського,       тоді    ж    з’явився    листок     з      кресленням    крила     літака.     
     Багато      спогадів    записав     колишній    військовий    льотчик,   полковник    Сергій     Соболєв.       На     їх      основі     видав     книгу.      Соболєв    єдиний ,     хто    скрупульозно     дослідив    „український    період”     життя     Можайського. За     своє    чуйне   ставлення   
до    людей,     обширні    знання      і    великий   досвід    Можайський    користувався     великою     популярністю    серед  селян.
       Але      не     лише     слава     та    популярність    супроводжували     винахідника    у   житті.  Доля   підготувала  йому  також   багато   неприємностей.        Дехто      не    розумів    його    високі    прагнення    та    зусилля    на   благо    людства    і    пов’язував    його    польоти     у   небо   із    втручанням    нечистої   сили.      Ніде   правди    діти,    деякі   люди    його    навіть    сахалися.       Невже    можливо    звичайній    смертній    людині    піднятися    в    небо,      у    володіння,    за     їхньою    думкою,     всевишніх    небесних    сил.      Зловмисники   пророкували    йому    всякі    негаразди   і    одного    разу   з   ним   таки   сталася    біда.   Під    час    одного    невдалого     приземлення     Можайський    поранив   ногу.      Без    палиці    після    того   не    міг    ходити.     Селяни    тим   часом ,    змовившись,    поставили    за    мету     -     запроторити     „літуна”    за      грати.    Нескінчена    судова    тяганина    втомила     винахідника,    але   він    не    здавався,   згодом    його    твердження   про   науковість   винаходу,   були   підтвердженні.    Судову    тяганину     нарешті    було    припинено.     Ім’я       Можайського    відтоді    в   окрузі    набуло    неабиякої    популярності:     його   навіть   обрали    почесним    мировим    суддею    Брацлавського    округу      Подільської    губернії.
          Багато    жителів    із    села   Потуш    В   ті   далекі    часи   працювали    на   дачі   Можайського,    виконуючи    різноманітну   роботу.        За    розповідями    старожилів,    територія    навколо     дачі   була     надзвичайно    мальовничою:   вимощені    камінням    алеї,    уквітчані    різнобарвними    квітами,     кущами бузку   -  вабили    око.       Сьогодні   ця   територія    особливо   красива    навесні,    адже    саме   тут    ви   можете   побачити   безліч   конвалій,    що    ростуть    довкола,    а  також      натрапити    на   сон   -   траву,    яка    сьогодні   дуже    рідко    зустрічається    у   наших    краях.     Дача    Можайського     згоріла    у    1918    році.  Згодом    на      місці     випробувань     літаючого    „змія”    біля      села      Потуш     було    відкрито       пам’ятний      знак      першому    винахіднику    літака     Олександру     Федоровичу      Можайському.
      Територія      навколо     пам’ятника ,   завдяки     старанням      учнів     нашої    школи,      завжди    доглянута     й    впорядкована.  Зрештою     цей    затишний       куточок,     улюблене     місце     багатьох     відпочиваючих    та    туристів. Цього року члени краєзнавчого   гуртка  зібрали багато   документальних   матеріалів та фотоматеріалів     про      винахідника,    зокрема цінною знахідкою  для краєзнавців  виявилося дзеркало із маєтку    Можайського,      яке    було    знайдене    у     будинку     жительки     села     Потуш     Шкляренко       Олени.      Сьогодні    це     дзеркало     прикрашає     музейну     кімнату  села та школи. Зазираючи  у нього,  кожного із нас проймає гордість,  адже   більше  200 років  тому  у  нього  дивився  сам  Можайський.
        Яскравою  особистістю   серед  українських  літераторів  виділяється постать нашого земляка  Івана  Володимировича  Глинського – відомого українського поета, перекладача,  літературознавця,  краєзнавця .
       Глинський Іван  Володимирович  народився  7 листопада  1923  року  в  селі Потуш  Тиврівського  району  Вінницької  області.  Помер  16 березня 1983 року  в Могилів – Подільському.
      Дитячі  роки та  юність Іван  Володимирович провів у  своєму рідному селі  Потуші  в  бідній  селянській  родині. Багато злигоднів вдалося зазнати йому з дитинства, але все ж таки,  то були наймиліші роки його життя. Письменник був закоханий в свій рідний край, розкішну природу рідного села, його працьовитих людей. Це світле почуття він проніс через усе своє життя і залишився вірним своїй рідній землі до кінця своїх днів. Початкову освіту здобув  в місцевій школі, а згодом продовжив навчання в Луганській середній школі Немирівського району.  Члени краєзнавчого гуртка спілкувалися з жителями села Потуші, які пам’ятають свого земляка.    Люди    добре     обізнані   з  біографією   письменника,  яка  охоплює період  його  проживання  в  рідних  краях.  Вони  пригадували  улюблені місця свого земляка,  потушанські пагорби та долини,  на  яких  Іван  Володимирович  разом  з  іншими  дітьми  випасав  людську  худобу,  ту  стежину, якою  він  разом  зі своїми  однолітками  багато  років  проходив  до  Лучанської  школи.    Ми  також  відвідали  місце,  де  раніше  стояла його хатина .  Сьогодні  там красується  розкішна  дача  одного  вінничанина,  який  навіть не  здогадується про те, на  якому почесному місці він  проживає.  Недалеко від цього будинку проживає племінниця  І. В. Глинського – Валентина Бацінко. Краєзнавці відвідали її та дізналися  багато  цікавого про письменника, зокрема, вона розповіла про їхню родину та деякі цікаві факти з його біографії.  Дружина  письменника,  Марія  Тихонівна, деякий  час  працювала  майстром  на  швейній  фабриці  у   смт.  Вороновиці. Була  вона доброю та щирою  людиною, завжди  і  в  усьому  підтримувала  свого  чоловіка.  Рід  Івана  Володимировича  тягнеться  з  давніх - давен,  десь  ще  з  16  століття,  коли  чимало  поляків  українізувались,  переходили  в  православну  віру,  ставали  в  ряди  захисників  України  і  чимало  Глинських  значиться  в  реєстрі  запорізького  козацтва.  
       Іван  Володимирович  мав  веселу,  товариську  вдачу,  любив  співати,  грати  на  балалайці  (модній  у  ті  роки).  Доречі,  потяг  до  музики  письменник  перейняв  від  свого  батька,  який  чудово  грав  на  трубі  і  був одним  із  кращих  музикантів довколишніх  сіл.
      Сам  він  був високим,  худим, непримиренним   у  суперечках.  Він  не просто жив усім українським, а дихав, відстоював його, боронив на кожному кроці: у побуті, в численних публічних виступах, в газетних і журнальних статтях, в наукових дослідженнях та художній творчості.
        На  фронті  письменник був  сильно  контужений, забраний  німцями у полон, а потім  переправлений  до  рейху,  в  концтабір.  Мову  німецьку  він  знав  добре,  а  там  іще,  навколишнє  ґерґотання  по – німецькому – і це  врятувало йому  життя.  Довелося  йому  перекладати,  дублювати  накази  гітлерівських  офіцерів  російською  або  українською  мовою,  але  життя  в  таких  жахливих  умовах  було  суцільним  пеклом.
          За словами  племінниці,  він тричі втікав з фашистського полону.  Коли втретє його впіймали, то кинули  до підземелля, де він довго перебував без їжі. Коли він був визволений, то важив усього 12 кг., зрештою це також  негативно вплинуло на його зір.            
          Контузія під час війни, перебування у гітлерівському полоні, втеча з концтабору,   політичні перевірки радянськими каральними органами  підірвали здоровя   письменника.  Він постійно перебував під „ковпаком”,  а тому завжди мав труднощі з публікаціями своїх творів.  Не дивно, що більшість написаного ним і досі не „оприлюднено”.  Але й того, що встиг надрукувати, чимало.  В нього була мрія написати книгу про своє дитинство,  довоєнну тиврівську ходу  та  з’ясувати, чи є хоч начерки, не вдалося.  Григорій  Усач із Вінниці, що добре знав  Івана  Володимировича, теж не міг з’ясувати  місцезнаходження архіву письменника.
         У  повоєнні роки Іван  Володимирович  чимало сил  віддав  журналістській і культосвітній діяльності на Вінниччині і Буковині. Закінчив у 1957 році філологічний факультет  Чернівецького університету.  Останні десятиліття жив у Могилеві – Подільському, цілком присвятив себе літературній та громадській діяльності.  Писати вірші почав ще  до  війни.  З1946 року вірші, оповідання, нариси,  літературно – критичні статті,  краєзнавчі й  фольклористичні розвідки  І.  В.  Глинський  друкує в республіканській та обласній  пресі.  Згодом  з’явилися друком  п’єси  „Коли квіти  стріляють”,  „Вас  чекають  матері”,  „Твоє  ім’я – твій  друг”,  збірник  гумору й  сатири „Передбачливий  гість.
          В 70  роки  надзвичайно  популярною  була його  книга  „Твоє  ім’я – твій  друг”.  Захоплювалися  нею  не  лише  діти,  для  яких  вона  була  написана,  але  й  дорослі.   Автор  у  живій,  чисто  іронічній  формі  на  конкретних  прикладах  відтворив  яскравий  життєпис  багатьох  наших  імен  і  прізвищ,  познайомив  читачів  з  історією  антропоніміки. Книга  вийшла  двома  виданнями   і  мала  великий  успіх.    Письменник  з  болем   спостерігав  за  переслідуванням   діячів  української  культури  в  ті  часи,  та  засиллям  мови  „братнього  народу”  в  літературі  і  діловодстві,  закликав  людей  всіляко  берегти  і  розвивати  рідну  мову,  народні  традиції,  вивчати  українську  історію,  дбати  про  розвиток  національної  культури.  „ Якщо  це  називається  націоналізмом,  то  я,  моя  мати  і  всі  мої  рідні  -  націоналісти,”- говорив  він.
        Іван Володимирович  Глинський  був  надзвичайно  ерудованою людиною,  а величезне  знання  іноземних  мов  давало  йому  можливість  знайомитися  з тим,  що  не  доходило  до  широких  мас  і  навіть декого  з  тих, хто  любив і знав  літературний  процес.
                  Мовчання,  кажуть  часто, - золото.
                  Можливо.
                  Та  золото  це  часом
                  Буває  фальшивим.
 Його завжди  тягнуло  до  рідних  місць,  він любив  ходити на річку  Південний Буг,  полюбляв  посидіти  з  кимось на  камені,  опустивши  у  теплу  літню  воду  ноги, і охоче  розповідати  літературні  бувальщини,  розповіді  про  письменників, журналістів,  пригадувати  описи,  які  з’являються  на  сторінках  „Наддністрянської  правди”,  про  редактора,  що  боявся,  аби  не  похитнулося  його  ім’я у міськомі  партії,  різноманітних  перестраховщиків  із  Могилів – Подільського.
              Лиш  власнії  крила  
                        Підносять  поета  угору.
              Поет – не  чужого  добра  міхоноша.
              А   крила  чужі – ненадійні  над  буряним  морем:
             Чуже – це  немовби  позичені  гроші.

Ознайомившись  із  творчістю   Івана  Володимировича  Глинського,  ми  зрозуміли,  що  він  більший  патріот  своєї  батьківщини,  ніж  багато  тих,  хто  б’є  себе   в  груди і  клянеться  в любові  до  неї.  Якби  не  передчасна  смерть,  то вірогідно  потрапив би  він  до  Сибіру слідом  за  Стусом,  адже  тавро націоналіста завжди  переслідувало  його.  
Жителі  сіл  Шендерова  та  Потуші  славляться  своїми  здобутками  в різних галузях  господарства.  За часів колгоспного  господарства , яке  було  засноване  в  1930  році, виросло  не одне покоління  славних  хліборобів.  Першим  головою колгоспу  був Грищук Іван Артемович.  Першим  головним  агрономом – Помацький Іван Артемович  Після Грищука  Івана  Артемовича з району призначили нового голову  колгоспу – комуніста  Орла  Пилипа  Федоровича, Але  в 1937 році він  був репресований, його місце  було  призначено місцевого жителя  Пластівця Андрія  Павловича.  Перший трактор прийшов у колгосп у 1932 році.  Це  був трактор марки   „Інтер”.   Старожили розповідають, що  люди,  побачивши  „залізного коня”  переймалися тим, що хліб буде  „пахнути” соляркою.  Сьогодні вони згадують  про це, посміхаючись.
     Багато  часу віддаляє  нас  від тих  років.  Сьогодні на  місці колишніх ланів  красуються  нові вулиці, зокрема, вулиця  Молодіжна, яка була побудована  завдяки  плідній праці  молодого ентузіаста,  голови  колгоспу Марценюка Володимира Івановича,  родом зі  Шпикова  Тульчинського району.    Під  час  його роботи  у  селі Шендерів   було  прокладено  асфальтну  дорогу,  побудовано та  відкрито  дитсадок  й  інші об’єкти  господарювання.
       Слава  про  хліборобів  наших  сіл  линула далеко за межі району та області.
Поворознюк   Володимир  Романович,  1939  року  народження,  нагороджений  орденами  „Трудової  пошани”   та  „Трудової  слави”,  медаллю  „За  трудову  доблесть”.   Томчук  Микола  Степанович,  1924 року  народження ,нагороджений    медаллю  „За доблесну  працю”.  Микола  Степанович має  також багато  бойових нагород  за  мужність,  військову  доблесть  та  героїзм  проявлені  ним  у  роки  Великої  Вітчизняної  війни.   Карпусь  Володимир  Олексійович, 1937  року  народження,  нагороджений  орденом  „Знак  Пошани”  та  медаллю  „За  доблесну  працю”.   Данилишин  Олександр  Петрович, 1937  року  народження,  нагороджений  орденом  „Трудового  Червоного  прапора”.   Кирилюк  Микола  Михайлович,1925 року  народження,  нагороджений  орденом  „Трудового  Червоного  прапора”   
       Особливою  шаною  та  повагою  проймаємось  до  представника  молодого  покоління  заслужених  трудівників.  Гутник  Анатолій  Іванович, 1954 року народження,  народився  та виріс  в  селі  Шендерів в родині  колгоспників.  Закінчив  місцеву  восьмирічну  школу,  згодом продовжив  навчання у Луцькій середній  школі , деякий  час  працював у  сусідньому  селі. З  дитинства  перейняв  від  батьків любов та  шану до  праці, яка  облагороджує  людину й  приносить  задоволення.  Саме  такою  улюбленою  справою для  Анатолія  Андрійовича  стала  робота гранувальником  на  Вінницькому  заводі  „Кристал”  на  якому  він  працює й  донині. Указом  від  25 лютого  2003  року  Гутнику  Анатолію  Івановичу  присвоєно  почесне  звання  „Заслужений  працівник  промисловості  України”  та  нагороджено орденом  „Знак  Пошани”.
     У  вересні  місяці 2007  року,  учнями  нашої  школи  було  організовано  зустріч  з  Анатолієм  Андрійовичем,  на  якій  він розповів  учням  про  свою  трудову  стежину,  свою велику дружню родину, яка  на  все  село  славиться  своєю  згуртованістю  та  працелюбством, про  своїх  учнів, яким  він  сьогодні   (як  майстер  своєї  справи)  передає  набуті  знання та  уміння.  На  території  нашої  сільської  громади  є  багато  людей, які  займаються  народними  промислами.  Особливої  уваги  заслуговують  жінки – вишивальниці.  Не  можна  залишатись  байдужим  споглядаючи  цю  чарівну  красу.  Вже  стало  традицією  щорічно  відзначати  свято  села.  На  цьогорічному  святкуванні  було  презентовано  роботу  майстринь – вишивальниць:  Гайдук  Катерини,  Зіновкіної  Марії,  Лівандовської  Наталії,Чухрій  Вілі.  Це  чарівні  жінки,  серця  яких  переповнені  витонченими  найтоншими  почуттями  прекрасного,  адже  лише  духовно  багаті  люди  здатні  творити  таку  красу.  У  кожної із  них  сім’я,  домашні  турботи  та  повсякденні  турботи,  але  попри  все  вони  ніколи  не  зраджують  своїй  найулюбленішій  справі – вишиванню.  Важко  уявити  скільки  недоспаних  ночей  провели  вони  над  своїми  шедеврами,  скільки  клопіткої  праці  вложено  в  кожен  малюнок.  Кожна  з  вишивальниць  дотримується  своєї,  найбільш  вдалої,  техніки  вишивання.  На  роботах  вишивальниці  Зіновкіної  Марії  пишаються  червоні  маки,  різнобарвні  польові  квіти,  зелений  барвінок  та  чудернацькі  птахи.  На  вишитих  серветках  та  рушниках  Гайдук  Катерини  та  Чухрій  Вілі  переважають  різноманітні  орнаменти,  які  вражають  своєю  витонченістю  та  майстерним  поєднанням  кольорів. Лівандовська  Наталія – наймолодша  серед  майстринь,  проте  має  достатньо  вишивок,  якими  може  гордитися.  У  своїй  роботі  вона віддає  перевагу  вишиванню  портретів.  Серед  її  робіт  вишиті  портрети  Тараса  Григоровича  Шевченка,  картина  «Несе  Галя  воду»  та  інші.  Майстриня  також  вишиває  ікони.  До  цих  робіт  вона  ставиться  з  особливою  любов:ю. Вона  вірить  у  те,  що  власноручно   вишиті  ікони оберігають її  оселю від  горя  та  усього  лихого.
        Розкішна  природа та родючі  ґрунти  сіл   Шендерова  та  Потуші  сприяють  господарям, які люблять  працювати  біля  землі, адже  наші  предки – споконвічні  хлібороби.  Густі  пшениці,  ваговиті  буряки,  пахучі  гречки  на  полях  рідних  сіл завжди  тішили  наше  око.  Сьогодні  ми  цього  не  можемо  побачити.  Поля  забур’янені,  не  дають потрібних  врожаїв, хоча і з’явилися  нові  господарі. Опустіли  села.  У пошуках  роботи  та  кращих  умов  життя,   молодь  виїжджає  до  міста, залишаючи  обжиті  батьківські  домівки.   То ж хочеться  вірити,  що  завтрашній  день  в  наших  рідних  селах  буде  кращим.
      У зелені   замріяного лісу та  розлогих  пагорбів  наше рідне село. Цей  чудовий  клаптик  землі, який  знаходиться  далеко  від  районного  та  обласного  центрів, належить нашій  рідній  Україні. Чудові краєвиди  милують  око. Багато хто,  залишаючи  рідні  місця, думками повертався у своє  дитинство, пригадуючи рідні краєвиди. Мабуть, не  одна  пара  закоханих  призначала  тут  зустрічі, таємницю  яких оберігав  ліс.
      Блукаючи протоптаними  попід  узлісся  та річку  стежками, мимоволі  налаштовуєшся  на  ліричний настрій.
      ...Сонце  поволі чалапало до  обрію. До нього  наближалися  хмари.  Їх  білі  стрічки  роздувалися  від  вітру  і  тому  нагадували  якихось  чудернацьких  створінь.   Придивившись, можна  було  помітити, як  вони  направилися  в бік  світла і йшли  ніби  на  таран.  Цікаво, що їм зробило жовто – сліпуче коло? Але зіткнення не сталося. Все на що спромоглися хмари – це затулити собою диск. Тепер можна було помітити, як  сонячні стежки пронизують скупчення небесних пілігримів і торкаються землі. Вони провели рукою по траві, дали ляпаса одинокому дубові, який розкинув своє розкішне гілля на долині біля річки,  спересердя зашелестів листям та зронив додолу кілька жолудів.
        У цих місцях часто випасають худобу, у вихідні дні  з’їжджається багато відпочиваючих, а  сьогодні, ніким не потурбовані, ніби зійшлись на раду три стихії: вода, повітря і земля.  Неподалік  височіють виступи  гранітних  скель, порослі  поодинокими  кущами, мохом,  та  високими  травами.  Внизу,  вздовж  скелястих  виступів,  причаївся  поважний  дядько  Ставок.  Його  зріст сягає  близько  трьох  -  чотирьох  метрів біля греблі.  Колись жінки носили  сюди прати  білизну, мочили  прядиво,  з якого  згодом шили одяг,  а скільки дітлахів можна було побачити  у теплу  літню  пору…  Сьогодні  дядько Ставок помілішав, зажурився,  ніби пригадуючи своє минуле.  Свої  вуса він сховав у вершині, де хаотично вгніздилися вільхи. Обличчя йому часто лоскоче очерет і тому   Ставок  іноді  зашумить своїми водами,  погрожуючи, та  до  серйозних намірів не вдається.  
         На цьому  розкішному місці  у  1954 році  була побудована гідроелектростанція, яка забезпечувала електроенергією довколишні села: Никифорівці, Шендерів,  Потуш  і Федорівку. Багато зусиль було витрачено  на будівництво та витрати виправдали сподівання людей і в їхніх домівках зявилася електроенергія. Про наявність колишньої гідроелектростанції сьогодні нагадує лише великий вал та напівзруйноване приміщення.  Ця територія  сьогодні належить орендатору. Місцевим жителям  він дозволяє ловити рибу безкоштовно.  Інші вудять за гроші. Плата незначна, проте сам процес – захоплює любителів.
         В   кришталевих  водах  ставка живуть карасі, коропи, окуні, а щуки сягають до півтора метра…  Місцеві рибалки  марно чатують на них, бо ті наче з відзнакою закінчили дегустаторські курси, а тому звичайна картопля, на яку їх намагаються впіймати, вже давно в їхніх очах втратила цінність.
          З  початком  весни   до рідних місць  повертаються перелітні птахи: качки дикі гуси, куріпки… Побачити їх можна лише на віддалі. Полохливості їх навчили мисливці, які  в сезон охоти чатують на них.
  Йдучи  стежиною навпростець  натрапляємо на невеличку зигзагоподібну річечку Воронку, на берегах якої  колискову пісню співає осока, їй підспівує очерет, а обабіч притаївшись підслуховують верби.  Коли на  дворі  стоять теплі літні дні, для  місцевих жителів виникають великі проблеми;   річка пересихає і людській худобі ніде води напитися.  Усім відомо, що у господарствах жителів села переважає худоба, адже сьогодні це єдиний реальний і стабільний прибуток у наших  сільських  родинах.  Тому не дивно,  що  питання з водою стоїть сьогодні надзвичайно гостро і селян  турбує його  вирішення.  З цим питанням  вони зверталися до служби  з питань охорони природи та в інші установи, адже такого різкого спаду води раніше не було.  Така негативна ситуація в природному  середовищі насторожує усіх.  Подібна ситуація з водою у  криницях.  Частково люди розуміють, що це наслідки нашого господарювання, байдужого та  варварського ставлення   до навколишнього  середовища.
       Мимоволі  усвідомлюєш,  ми   живемо  на  землі,  яку  Всевишній ласкаво  обдарував родючими  грунтами,  прозорими ріками,  густими  лісами,  плодовитими деревами,  оксамитовими луками…  Наш  обовязок  пізнати,  возвеличити  та  зберегти  цю  красу.   

E-Mail: *

Пароль: *


Ще не зареєстровані? Реєстрація